У П’ЯТДЕСЯТ ЗНАЙШОВ У СОБІ ХУДОЖНИКА

на . Опубліковано в Культура

Вік - не привід озиратися назад і жалкувати про втрачені колись можливості чи невдалі спроби знайти себе. На прикладі однієї людини з Дубна можна з впевненістю сказати, що майже будь-якою справою займатися не пізно.
50-річний дубенчанин Микола Колцун розповів, що не так і давно він спробував себе у абсолютно новій для нього справі. Мабуть не існує прекраснішого відчуття, ніж коли ти починаєш робити щось нове і розумієш, що хочеш займатися цим аж до самої смерті. Він захопився малюванням.

ЗІРКИ ПОСИПАЛИСЯ НА ДУБЕНСЬКУ СЦЕНУ

на . Опубліковано в Культура

Вкотре в Дубні пройшов конкурс талантів, на якому «запалювали» діти. Співоча битва пройшла в дружній атмосфері, а конкуренція була виключно здоровою. Жюрі визначилося з найспівочішою пташкою Дубна, а юна зірка міста Влад Корженевський навіть вручив гран-прі тому, хто його покорив своїм вокалом.

ОСТАННЄ 8 БЕРЕЗНЯ?

на . Опубліковано в Культура

Україна відмовляється від святкування радянських пам'ятних дат. У цьому переліку – і 8 Березня. Але і прості українці, і пар­ламент розділилися на два табори: одні, щоб святкувати і вітати жінок, інші категорично - ні.
У Верховній Раді давно зареєстрували розроблений Інститутом національної пам’яті законопроект, згідно з яким 8 Березня хочуть зробити робочим днем, але депутати поки не поспішають його розглядати, можна сказати, він загубився десь у сейфах Верховної Ра­ди. Тож подекують, що цьогорічне 8 Березня – останнє.

У МЛИНОВІ НЕ ПЕРЕВЕЛИСЯ КОЗАКИ

на . Опубліковано в Культура

«Козацькому роду нема переводу» - з такою назвою та, відповідно, під таким же гаслом у Млинові пройшов юнацький фестиваль на теренах Мли­нівського державного технолого-еко­номічного коледжу. Вихованці освіт­нього закладу не просто змагалися за честь своїх команд у різноманітних змаганнях, а й доводили, як люблять усе українське!

ГАЛЕРЕЯ КРАСИ І МУДРОСТІ!

на . Опубліковано в Культура

Є на світі два найкращі, найулюбленіші міста: Дубно і Львів. Не лише тому, що у першому я народився і живу, а в другому – навчаюся зараз. А тому, що тут пульсують глибокі джерела, тут на кожному кроці дихає історія, тут поєдналися минуле, сучасне, майбутнє.

ЗУСТРІЧІ З ОЛЕСЕМ ГОНЧАРЕМ

на . Опубліковано в Культура

Про несамовиту реакцію власть імущих на появу «Собору» рівно півстоліття тому згадує видатний львівський прозаїк, лауреат Шевченківської премії Роман Іваничук – у книжці «Благослови, душе моя, Господа… Щоденникові записи, спогади і роздуми»:
«…як і належиться патріархові української літератури, зазнав гонінь Олесь Гончар… Вже ж давно поринули в минулому моторошні постанови в галузі літератури і мистецтва, здавалось, ніхто більше не почує на партійних зборах і виробничих нарадах ревних вірнопідданських прокльонів на адресу ворогів народу, які підступно проникли в монолітне со­ціа­лістичне суспільство, щоб його зсередини роз­кладати…
Більшовицькі опричники мали рацію: здорові національні сили свідомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти її, то хоч зайняти відповідальні посади і таким чином виховувати наукові і творчі національні кадри; мати змогу писати наукові праці з найменшою дозою промосковської апологетики і художні твори з національним під­текстом…
Щодо мене, то я маю свідчення свого чесного валенродизму: в романі «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторінці 125-й я висловив своє кредо в такому ось пасажі, вилученому цензурою у виданнях вісімдесятих років: «Йти на рожен і чесно вмирати – геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують… Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це – ганьба від людей. Слава – першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї».
Саме ці рядки спричинилися до натхненного виття вірнопідданих у 1973 році. Які то були галасливі шабаші стужених за розправами інквізиторів! «Партія урочисто клянеться, - вигукував на парт­активі перший секретар львівського обкому В. Куцевол, - що ніколи більше в нашому здоровому соціалістичному суспільстві не з’явиться таке дерьмо, як «Собор» і «Мальви»!..».
«О наш генію, дозвольте вдихнути бодай один ковток повітря у вашій бібліотеці!» - прослизав до моєї квартири зігнутий у три погибелі безіменний сексот, якого я тут же виштовхував коліном під сідницю за двері…».
«У безпросвітній пітьмі сталінсько-брєжнєвської духовної деградації зродилася ідея Храму… Перший у нашій літературі вдарив на сполох Олесь Гончар, втіливши цю ідею, яка вже волала в ефірі, мов неприкаяна душа, - у своєму знаменитому «Со­борі»…».
«…Та настав час тотального погрому нашої куль­тури в сімдесятих… Олеся Гончара зняли з посади голови СПУ…».
«…тоді тільки й було розмов, що про «Собор» та «Мальви». Ці книжки продавалися на чорному ринку за фантастичними цінами, з них робили фотокопії і читали вголос по сільських хатах…».
Як молитва, як заповіт, як наказ – сущим та грядущим поколінням – звучали слова вчителя математики Хоми Романовича із роману: «Собори душ своїх бережіть…».

***

Зі свого примірника я теж виготовив копію – на свій страх і ризик власним голосом начитав повний текст роману на магнітофонну стрічку. 240 сторінок. Цей запис кочував студентським гуртожитком, із однієї кімнату в іншу (та й за межами гуртожитку – теж), але, виявляється, стіни мали вуха, і це кочування брутально припинилося, бо хтось із вельми пильних майбутніх сіячів «розумного, доброго, вічного» тихенько-підленько повідомив у Комітет Глибокого Буріння, і моя придибенція стала теж однією з вельми поважних причин, чому я закінчив лише три курси стаціонарного навчання у педінституті.

НЕЗАБУТНІЙ АВТОГРАФ ДЛЯ «НЕЗАБУДКИ»

У числах 10-12 львівського часопису «Дзвін» за 1993 рік вельми неочікувано з’явилася доволі розлога оглядова стаття-рецензія Галини Гордасевич «Купив оце в Дубні книжечку…». Були в ній несподівано-цікаві міркування відомої письменниці-дисидентки:
«…Не сумніваюся в одному – що на початку 90-х років центр книговидавничої справи перемістився на Рівненщину. Там видавали книжки аж три видавництва: «Азалія», «Наш край» і «Незабудка». Бо понад сто назв на поліграфічній базі периферійної друкарні в умовах нашого паперового голоду – це таки подвиг…».
Не знаю, як щодо подвигу, але щось таки нами тоді було зроблено. Оскільки св. п. Галина Гордасевич згадує й дубенський журнал «Незабудку» (у вихідних даних зазначалося: «часопис для дошкільного, молодшого і середнього шкільного віку – Спілки письменників України, Дубенської «Просвіти», Дубенських районного і міського відділів освіти»), то, мабуть, варто оприлюднити й благословення-побажання Олеся Гончара читачам дубенського часопису (1993, №№ 5-6): «Із Дубна юним і старшим читачам всього світлого в житті! Олесь Гончар».
11 листопада 1992 року відбувався З’їзд Спілки письменників України. Те, що мене на ньому, - разом із Василем Герасим’юком, Ростиславом Доценком, Валерієм Іллею, Миколою Рябчуком, Ярославом Стельмахом, Аллою Тютюнник, Ярославом Ярошем та іншими, - обрали членом контрольно-ревізійної комісії СП України, ще ніц не значить. А те, що Олесь Терентійович повіншував-погратулював «Незабудку», - про щось та говорить.
Фактично цей здвоєний випуск уже був майже готовий до тиражування. До номера ввійшли – краєзнавчі матеріали «Сучасник Христофора Колумба», «Як будували Дубенський Замок…», «Дівоча вежа» (про 500-річчя твердині над Іквою-рікою), поезії Леоніда Полтави з-за океану, Галини Кирпи з Києва, 8-річної Богдани Гайворонської з Луганська, Ніни Горик з Ковеля, Петра Красюка з Висоцька, Олексія Городнього з Володимирця (проілюстровані лауреаткою Дубенської Міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця з Вільнюса, доктором французької філології Дангуоле Юозапавічютє-Мельникене), Василя Женевського з Тростянця, прозова легенда «Богатир Святогор» Олександри Копач з Торонто.
А ще – власноручно автографовані вітання Яра Славутича («Щиро дякую за журнал «Незабудка»! Мій онук Богданко читатиме його із приємністю… Канада»); Сергія Граховського з Мінська («Каб чытачы «Незабудкі» ніколі не забывалі матчыну мову, матчыну песню, зямлю і неба рідной Украіны…»). А ще – казка «У царстві Дивовижа» редактора цього часопису Любові Пшеничної. А ще…
Все ж – не вистачало чогось найсуттєвішого, найукраїннішого. Тож «цвяшком номера» і стало дружнє привітання Олеся Гончара.

ГОРИ САЯНИ В ДОЛІ ПИСЬМЕННИКА

Наприкінці 1980-их на мою мирогощанську адресу знову надійшов лист від Олеся Терентійовича. Короткий, але насичений неабияким змістом. Звучання - міжнародного: «Шановний Миколо Івановичу! Повернувся оце з Москви, з лікарні, де довелось бути майже місяць, і, розбираючи пошту, натрапив на Вашу бандероль. Тож не дивуйтесь, що не відповів Вам раніше. Зворушений Вашою увагою, дякую за надіслані тувинські публікації (це для мене новина). Приємно було дізнатись, що у Вас з письменниками Туви склались такі тісні творчі контакти. Зв’язки між культурами народів (хай і таких далеких) – це ж таки прекрасно, і я вітаю Вашу працю. на цій ниві…» і т. д.
Республіканська газета «Шын» («Правда»), яку я тоді теж передплачував, у трьох числах, себто – із продовженням, видрукувала у перекладі опо­відання О. Т. Гончара «Чорний яр», тож я і забан­деролив цю публікацію авторові на його київську адресу: вулиця Леніна, будинок 68, квартира 65.
На початку лютого 1990 року – прими­рого­щанився ще один «тувинський» лист:
«Дорогий Миколо!
Дякую Вам за вітання і за тувинське видання. Прочитати переклад не можу, але вірю, що він – добрий, адже аж із-за Саян… Передайте моє спасибі тувинським друзям.
Вам – усього світлого, всього найкращого! Вам, молодому, треба бути оптимістом, бо інакше – кому ж?..
З пошаною Ол. Гончар. 30.1.1990».
Йдеться про антологію українського опо­відання, куди ввійшов і Олесь Гончар.. Парадок­сально, але таки правда: спочатку цей твір опри­люднився у Москві в російському перекладі, потім - у кількох номерах республіканської газети «Шын» («Правда») по-тувинськи, а вже після цього – в київському журналі «Вітчизна».
А перед цим був перекладений моїм творчим побратимом Олександром Даржаєм і виданий у місті Кизилі роман «Берег любові». Він так спішив, що забув цю міжнародну подію узгодити з автором!
Я перед тим уже мав цей твір на домашній книжковій полиці з дарчим написом: «Миколі Пшеничному на високу творчість від шанувальника його поезії. Ол. Гончар. 15.ХІ.83». Озвався телефонно з-за саянських гір Олександр Даржай:
-Миколо! Планую через тиждень-два побувати в Києві, мрію відвідати й Канів – поклонитися могилі Тараса Шевченка на Чернечій, бо перекладаю по-тувинськи його поему «Катерину». Чи не зміг би ти допомогти мені в цьому?..
Перед цим кількаразово я побував на його Батьківщині, де зустрічали мене, як рідного брата. Отож, терміново злистувалися-домовилися: так і так, побачимося в Києві такого-то червня, нас радо чекатиме не тільки перший секретар правління Спілки письменників України Юрій Мушкетик, а й голова Українського республіканського Комітету захисту миру, академік Олесь Гончар. Одним словом, що міг, те зробив – погодинно і похвилинно з’ясував, коли та де зможе нас прийняти і той, і той, і той.
Олесь Терентійович призначив зустріч зранку 15 червня 1987 року в славетному Маріїнському палаці (по тодішній вулиці Кірова, а нині Михайла Гру­шевського, № 5-А, якраз навпроти фе­шенебельного першокласного готелю «Київ», де нам керівництво Спілки письменників офіційно замовило люксовий двомісний номер; до речі, зараз у тому палаці – головна резиденція для прийому почесних гостей Президента України).
Автор «Прапороносців» прийшов у Комітет захисту миру не просто вчасно й пунктуально, а – значно раніше домовленого часу, і вже ждав у коридорі, звідки люб’язно запросив до службового кабінету. Жалію, що не мав диктофона і не занотовував кількагодинної розмови, але, вважаю, це й добре, позаяк ця моя давня, ще журналістська, звичка набагато більше сприяє щирості й невимушеності.
Олександр Даржай – вперше в столиці України. Тож, угледівши віч-на-віч, буквально впритул, таке архітектурне диво у стилі барокко за проектом геніального італійського зодчого Бартоломео Растреллі, запитав мене:
- А чого цей палац - Маріїнський?
- Спершу, другої половини вісімнадцятого століття, він звався зовсім інакше - Царським, - відповідаю. – Адже споруджувався персонально для російської самодержавиці Єлизавети. Коли ж 1819 року другий, дерев’яний, поверх пишно декорованої будівлі згорів під час пожежі, то палац відновили аж 1870-го (у зв’язку з візитом до Києва твого тезки, царя Олександра ІІ, та його благовірної - імператриці Марії). Звідтіля - і нова назва, яка чомусь пережила і совєтську власть, і вперто тримається донині…
Неабияк хвилюючись, ніби повернувшись у фронтову молодість, Олесь Гончар оповів, як, будучи пораненим під час війни, декілька місяців лікувався в госпіталі, розташованому біля підніжжя саянських гір, майже на кордоні Радянського Союзу з Тувинською Народною Республікою, на півдні Красноярського краю. Згадав, що іще тоді чув багато цікавого, незнаного, дивовижного й хорошого про центральноазіатську Туву, яка була незалежною державою (до складу СРСР ввійшла у жовтні 1944-го).
Ось чому, виявляється, у фразі «тувинські добровольці» наголос робився і робиться як на першому, так і на другому слові. Вони брали участь у визволенні міста Дубна від гітлерівців. Тут їх кільканадцятеро і загинуло – поховані у братській могилі навпроти Дубенського Замку та в інших місцях.
Аж не хотілося так швидко прощатися після приязної, глибоко сердечної, зворушливої балачки. Звісно, з кавою і коньяком, із взаємними щирими автографами на нових книгах. Зокрема, я отримав подарунково «Гори співають. Оповідання» (К.: Веселка, 1985), де на титулці – розгонистим почерком: «Миколі Пшеничному – на нові й нові творчі звершення. Ол. Гончар. 15 червня 1987, Київ».
Коли ж Даржай почав зніяковіло вибачатися, що переклав і видав «Берег любові» без згоди автора, Олесь Терентійович голосно розсміявся:
-Та це вже не вперше у моїй творчій біографії! А я довгенько думав, що то за гонорар несподіваний прийшов із берегів Єнісею? Молодці ви, тувинці, що благословили у світ мій роман кількатисячним тиражем. Дуже-дуже вам дякую - за неочікуваний і щедрий дарунок…
Назавше залишаться у пам’яті: погожий, абсолютно безхмарний, голубий червневий ранок; і голуба сорочка-безрукавка Олеся Терентійовича; і голубостінний Маріїнський палац; і знизу, зовсім поруч, голубоплесий Дніпро-Славутич; а десь, під високими голубими небесами, тихо ніс води через усю Європу голубий Дунай; і кількати­сячно­кілометрово котив голубі хвилі з саянських верховин до Північного Льодовитого океану Єнісей (по-тувинськи Улуг-Хем, що у перекладі означає – Могутня Ріка); а в голубих плесах моєї рідної Ікви-ріки віддзеркалювався сивий Дубенський Замок, над яким літали мирні голуби…

* * *

Пройде небагато часу, і я знову побуваю у Маріїнському палаці. Разом із дубенською просвітянкою Іларією Левінською. За дорученням громадськості Рівненщини ми привеземо сюди майже сто тисяч підписів небайдужих наших земляків – із категоричним протестом проти затоплення Поля Берестецької Битви, кровію українською рясно политого героїчного і трагічного літа 1651-го.
Й Олесь Терентійович, маючи неабиякий народний і міжнародний авторитет, знову негайно стане на захист найсвятішого, найсокровеннішого! Й вузьколобі московські проектанти нарощування і нарощування електроатомних потужностей – змушені будуть відступити, відмовитися від безглуздої своєї ідеї!

ЗАПРОШЕННЯ НА ПЛЕНУМ

Коли ми вже прощалися у Маріїнському палаці, Олесь Терентійович попросив залишитися на півтори-дві хвилини:

- Коли, Миколо, відвідаєте Канів і проведете нашого тувинського приятеля в Бориспільський аеропорт, то, будь ласка, затримайтесь у Києві ще на два дні. Скликаємо позачерговий пленум Спілки письменників України. Про надання українській мові статусу державної. Я Вас, Миколо, теж запрошую - взяти участь у цій історичній події…
- Але ж я - не член правління СПУ!
- Нічого. Якщо Вас не пускатимуть – скажете: то я Вас запросив. Гукнете мене у фойє музею Леніна, що на Хрещатику [нині - це Український Народний Дім. – Примітка М. Пшеничного]. Сто­ятиму біля першого секретаря СПУ Юрія Мушкетика…
Охоронців у цивільному виднілося багато, але – пропустили, позаяк я мав при собі письменницьке посвідчення…Найпікантніше-найнесподіваніше сталося наступного ранку, коли я із Києва при­поїз­дився додому. Дружина, Люба Пшенична, стривожено сказала:
-В мирогощанський дитсадок, де я працюю, кількагодинно тому приїздив із Дубна якийсь ка­гебіст… Довго мозолив, хотів щось випитати… Тебе запрошують завтра вранці в дубенське КаГеБе…».
-Чого?
-Не знаю… Щось пов’язане із твоїм візитом до Києва…
Пунктуально-законослухняно заходжу о 9-й ранку на вулицю Радянську (тепер: знову Пекарська) – до вельми невеселої фірми. Розмова – бридка, гнила, падлюча, енкаведистсько-кагебістська:
-То правда, що Ви – були на Пленумі Спілки письменників України щодо надання українській мові статусу державної?
-Був.
-То правда, що Вас запросив на цей Пленум особисто Олесь Гончар?
-Так.
-Ну, і яка Ваша думка щодо цього всього?..
-Нормальна! Давно пора…
Він, точніше – воно, ще пробувало мене питати щось про Ліну Костенко, про інших, яких воно десь колись від когось чуло (але - не читало!), щоб я щось про них сказав.… Я, вибачившись, вибіг, грюкнувши дверима… Терміново зателефонував Миколі Тимчаку…
Зустрілися через півтори-дві години на без­людному лузі, неподалік гуртожитку культосвітнього училища, де він тоді жив і працював… Пороз­мов­ляли… Порозумілися… Здивувалися, що, вияв­ляється, навіть Комітет захисту миру прослухо­вувався кагебістами… Втім, це було давно… Але - було… Якщо хтось і забув про це, то – Бог йому суддя…

ВІН ДУЖЕ ЛЮБИВ «ТАРАСА БУЛЬБУ»

Зовсім недавно я взнав цікаву річ: виявляється, коли Олеся Гончара цькували за «Собор», його підтримували не тільки телефонними дзвінками й листами, а й – візитами до Києва. Здійснили таку поїздку і двоє наших земляків-педагогів, українських словесників, які саме тоді, у 1968-1970 роках, були і моїми вчителями: Петро Степанович Вишневський та Степан Сергійович Суражський - із Дубенської середньої школи № 1. Побували навіть багатогодинно вдома в Олеся Терентійовича, про що й досі їхні рідні згадують, із вельми цікавими подробицями. 

О, а чи бував Олесь Гончар у Дубні? Чого «бував»? Досі є: південніше районної лікарні, східніше об’їзної траси – вулиця його імені. У мікрорайоні нових забудов. Одна з перших в Україні – імені Олеся Гончара! З’явилася відразу після смерті письменника – за наполяганням постійної депутатської гуманітарної комісії, яку я тоді очолював.
А у Дубні він – таки бував, причому не раз, мандруючи із Києва до Львова - і назад. Про Дубно взнав ще школяриком, читаючи і перечитуючи гоголівського «Тараса Бульбу». Полюбив цього козарлюгу-відчайдуха на все життя.
Й у романі «Собор» згадує: «Тараса Бульбу в кабіну реактивного не впхнеш…». Й у своїх щоден­никах. 3 лютого 1970-го. «…Т р и л о г і я л ю л ь к и. 1. Люлька миру в індійців. 2. Люлька Тараса Бульби, за якою він вертавсь. 3. І люлька, якою Сталін постукав колись по лобі Микиту. Вплив останньої на хід світової історії, роль цих постукувань по Микитинім черепку в розвінчанні культу…».
29 червня 1971-го. «V з’їзд С[пілки] п[исьменників] СРСР. У президії довелось сидіти з П. Ю. [Шелестом], була цікава розмова: про Сухомлинського і проблеми виховання (пообіцяв посприяти у виданні повного зібр[ання] творів Сухомлинського); про історію, Полт[авську] битву і потребу скоріш винести на екран «Тараса Бульбу»…».
14 лютого 1977-го. «Не знаю, чи ввійшло в українські словники слово «ніжба» (не ніжнощі, а саме ніжба…). Чудове ж слово! І вживає його не хто інший, як… Тарас Бульба!».
23 квітня 1977-го. «Дні польської літератури в Україні… Я нагадав про лист Гоголя – укр[аїнською] мовою! – до Богдана Залєського в Парижі. І що для мене це психологічна загадка: чому на чужині Гоголь – автор «Тараса Бульби» - звертається до поляка материнською мовою? І що цей лист зберегли поляки в Кракові. В тому Кракові, що його врятував майор Вихор! Вихор – нащадок Бульби…».
28 грудня 1980-го. «…Художня проза, як і драматургія, - це все-таки характери, й характери насамперед. Сила художника зрештою виз­начається, чи зосталися після нього Дон Кіхот, Тарас Бульба та Хлестаков, Мелєхов та Аксинья… Чи збагатив він літературу образом, у якому ціла епоха. Решта все – допоміжне…».
11 травня 1982-го. «Вісбаден, старовинний курорт у Зах[ідній] Німеччині, вже понад 100 років влаштовує міжнар[одні] музичні фестивалі оперного мистецтва… Кияни – вперше за всю історію – й відкривали фестиваль. Возили 4 спектаклі і серед них - «Тараса Бульбу». Тріумф! Коли пролунав козацький марш «За світ встали козаченьки», зал влаштував 20-хвилинну овацію!..».
Можна продовжувати і продовжувати. Можна (і треба) проаналізувати й статті Олеся Гончара про Гоголя, і листи, і спогади про автора «Собору». Це – серйозна тема для окремої книжки.

***

Коли Олесь Гончар вперше побував на Рівненщині, зокрема і в граді літописному Острозі, то йому написалися такі рядки: «На скелі, на моноліті стоїть Остріг…». Наш край він любив особливою любов’ю (адже саме тут – витоки української культури, книгодрукування: Пересопниця, Дермань, Остріг, Дубно).

Про епістолярні стосунки з Рівненщиною теж розповідають і щоденники Олеся Терентійовича. Скажімо, московський запис (він тоді був делегатом ХХІУ з’їзду КПРС) – 2 квітня 1971 року: «Сьогодні при реєстрації подають телеграми з України: харківські, ровенські десятикласники вітають з завтрашнім днем народження… Оці тільки й не забувають. Голос чистих сердець, як він багато говорить тобі… Виступав Шолохов. Як завжди – соковито, з народним гумором, лукавством…».
Мені ж довелося зустрічатися з Олесем Гончарем - і на Конгресі української інтелігенції, і ще багато де. Ці зустрічі ніколи не матимуть кінця!

Микола ПШЕНИЧНИЙ, с.Мирогоща.

ТРОЯНДИ ІЗ САЛА

на . Опубліковано в Культура

Українська національна кухня надзвичайно багата вибором і різноманіттям страв. Смачна та поживна, вона завоювала прихильність гурманів в усьому світі. А своєрідним брендовим знаком чи не кожного українського застілля є присутність на ньому сала. Його їдять у містах та селах, прості робітники та люди з високими статками. Солоне, варене, вуджене і смажене, сало чудово доповнює як буденне, так і святкове меню.