ГАЛЕРЕЯ КРАСИ І МУДРОСТІ!

.. Опубліковано в Культура.

Є на світі два найкращі, найулюбленіші міста: Дубно і Львів. Не лише тому, що у першому я народився і живу, а в другому – навчаюся зараз. А тому, що тут пульсують глибокі джерела, тут на кожному кроці дихає історія, тут поєдналися минуле, сучасне, майбутнє.


Горджуся тим, що мій дідусь Ігор Іванович Кузнецов багато років був директором Дубенського краєзнавчого музею. Тисячі, десятки тисяч туристів з України та з інших країн пам’ятають його прекрасні екскурсії.
Він є автором дуже популярних путівників (до речі, відтиражованих саме львівським видавництвом «Каменяр»), численних краєзнавчих статей, опублікованих у газетах, журналах, наукових збірниках. Він майстерно організовував і проводив у середньовічному Дубенському Замку конференції, присвячені вікопомним подіям та видатним представникам багатьох народів, життя і діяльність яких пов’язані з моїм ріднокраєм.
Саме від мого дідуся я вперше довідався колись, ще у ранньому дитинстві, про Львівську картинну галерею – про те, що її півстоліття очолював наш земляк, уродженець села Ульбарів Дубенського району Рівненської області, лауреат Шевченківської премії, експерт ЮНЕСКО, Герой України, академік Борис Григорович Возницький.
Нині, будучи львівським студентом, я часто приходжу сюди, на тиху вулицю Василя Стефаника, де думається про глибоке і високе, бо ця духовна скарбниця по вінця наповнена красою і мудрістю. Нещодавно по Інтернету побачив кількасерійний фільм «Золота підкова Бориса Возницького» за сценарієм дубенського письменника Миколи Пшеничного – і довідався стільки нового, несподіваного, що захотілося знову і знову побувати в цій галереї.

* * *

2008-го року відбулася науково-теоретична конференція – до 15-річчя створення Державного історико-культурного заповідника міста Дубна. З-поміж її учасників була і прекрасний краєзнавець Ольга Мефодіївна Гавриленко, котра досліджувала тему «Становлення музейництва на Дубенщині». Ось що вона розповідала тоді про мого дідуся:
«Є люди, які, маючи велике покликання, віддають повністю себе улюбленій справі. Вони схожі на першопрохідців, які скромно прокладають дорогу іншим, незважаючи на труднощі, не прагнучи гучного визнання і високих нагород. Серед таких людей – Ігор Іванович Кузнецов, багаторічний директор Дубенського краєзнавчого музею, порядна людина, сумлінний працівник, справжній фахівець…».
Він, як справжній педагог, як мудрий наставник, як істинний керівник, передав естафету молодшим музейникам. Проте і сам вчився все життя, зокрема – й у Бориса Возницького, про якого Микола Пшеничний кілька років тому в повісті-есе «Подзвін Золотої Підкови» написав:
«…Був собі галицький кожух. Латаний-перелатаний. Такий ветхий, що аж клапті з нього звисали. Вже й носити-вдягати його ніхто не бажав.
Аж доки не народився на волинській землі, на благословенній Дубенщині, кравець неабиякий. Тож, набравшись досвіду, той чоловік майстровитий не тільки обновив давню українську одежину, а й золоті гудзики до неї попришивав.
А що перший ґудзик, то Музей-заповідник Олеський Замок (і сталася та подія літа Божого 1975-го). А що другий, то Музей Староукраїнської Книги (1976). А що третій, то Музей-садиба Маркіяна Шашкевича в селі Підлисся (1986). А що четвертий, то Музей найстаріших пам’яток Львова (1990). А що п’ятий, то Музей «Русалки Дністрової» (1991). А що шостий, то Музей оборонної архітектури ХУІ століття у П’ятничанській вежі (1993). А що сьомий, то Музей І. Г. Пінзеля. А що восьмий, то Підгорецький Замок. А що дев’ятий, то Золочівський Замок. А що десятий, то Жовківський Замок.
А ще ж – відділ європейського мистецтва ХІУ-ХІХ століть у львівському палаці Потоцьких. А ще – відділ східного мистецтва у Золочеві. А ще – Музей Івана Виговського, Поморянський Замок, церква у Кутах, Свірзький Замок. А ще…
Напівжартома-напівсерйозно подейкують, що це не дорогоцінні гудзики до кожуха пришито, а – навпаки!
Як би там не було, а виблискує-сяє все це Золотою Підковою, незмовкаючий подзвін якої чути не лишень по всенькій Україні, а й далеко по закордоннях. Жаль тільки, ой жаль, що Вершник-Витязь уже ніколи не сяде на свого баского гриваня, аби ще і ще раз проїхатися по своїх володіннях, не завітає в Батурин і Дубно, в Краків і Париж, у Київ і Тернопіль, у Броди й Ульбарів… Ой, жаль!..».

* * *

Мабуть, чогось подібного ніколи не було (та й, очевидно, не буде) в жодній країні, щоби простий селянський хлопець очолював картинну галерею європейського рівня півстоліття. Тож цілком закономірно вона нині носить його славетне ім’я і має статус Національної.
Коли мені важко на душі, коли хтозна-звідки з’являються у серці вагання чи сумніви, - я приходжу сюди. Завмираю перед мистецькими шедеврами, перед геніальними творами живопису і скульптури. Думаю про Вічне.
Думаю про моє рідне літописне місто Дубно, що над Іквою-рікою (яка, до речі, джерелиться із Бродівського району), про край, назавше обвінчаний із Галицькою Землею. Адже, крім Бориса Возницького, моїми видатними краянами є випускник Дубенської гімназії 1935 року, доктор історичних наук, археолог Ігор Свєшніков, уродженець села Верба Дубенського району, багаторічний директор львівського Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича, академік Ярослав Ісаєвич. Перелік всесвітньо відомих імен можна продовжувати і продовжувати…
Тож нехай святиться моя рідна Дубенщина, нехай продовжуються, розвиваються, утверджуються у дітях, внуках і правнуках невмирущі традиції Галицько-Волинського князівства! Бо нам у зіниці глибоко і високо дивляться – суще і грядуще…

Владислав БЛАЖЕВИЧ,студент 2-го курсу Львівського Національного технічного університету.

Додати коментар


Захисний код
Оновити