ПЕКЛО ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ

.. Опубліковано в Війна.

АД-242 - саме так назвали те пекло, в якому «кіборги» провели майже рік. АД - аеропорт Донецька, 242 - стільки днів обороняли важливий стратегічний об’єкт, без жодної допомоги ззовні. Ворог назвав їх, наших військових, кіборгами. За нелюдську стійкість, витривалість та жагу до життя. Сьогодні подвиг «кіборгів» оспівується в віршах, описується в книгах, знімаються фільми. Цими днями в Дубенському замку проходить виставка картин, на яких оживає жахіття з Донецького летовища...

СОЛДАТ ЗАРИВАВ ГОЛОВУ ...

Мабуть, не залишилося жодного українця, який би не знав, хто такі "кіборги". Мабуть, мало хто досі не бачив жодного фільму про них, не чув тепер вже символічну пісню "Повертайся живим!". 2014-й став переломним в історії України. Прийшла війна. Вона запустила свої спрутівські щупальця в найуразливіше місце - в Донбас. І засіла. Вкоренилася і жере людські життя, наче цукор-рафінад. Тоді, в 2014-му, окупант усіма силами намагався прорватися в аеропорт, вибити з нього все українське, бо це місце -важливий стратегічний військовий об'єкт. Наші солдати тримали оборону до останнього. Виживали в пекельних умовах, підтримували одне одного та не давали можливості страху просочитися в їхні жили. Своєю присутністю в оточенні окупанта наганяли жах та ненависть. Мерзли, пили воду з іржавих труб, ганчір'ям перев'язували рани... За офіційними даними в Донецькому аеропорту полягла 101 людина, поранено 440, а дев'ять пропало безвісти. Та чи можна довіряти цим даним? Досі болить аеропорт. Не сім мільярдів, витрачених на будівництво, а біль від утрати людського життя. Час не лікує. Зрадив бетон, який не вистояв...
Всього за чотири роки війни Дубенщина по­хо­ронила тринадцять Героїв. Для порівняння - за десять років війни в Афганістані загинуло дванадцять хлопців з району.
Військовий капелан УПЦ КП отець Леонід з Рівного приїхав до Дубна в переддень свята Покрови, в який тепер святкують ще й День захисника України. Капелан поділився спогадами про те, що довелося побачити в ті дні.
- Ми їхали полями, а навколо по кущах - се­паратисти. Стояла неймовірна спека. Солдат, ще зовсім дитина. Погано йому стало. Хтось каже - полийте водою. А йому вісімнадцять тільки, Валерою звати. Намагалися прорватися з оточення. Він злякався обстрілів. Почав здавати. Ми бачили, що він боїться. Летіли на машині, посадили його ззаду, де лежали додаткові колеса. Я бачив той нелюдський страх, коли це хлоп'я руками дерло підлогу, аби закопати голову, - пригадує отець Леонід. - Я заспокоював його, мовляв, не переживай, сину, ми тебе вивеземо цілим, в цьому місці до тебе ні кулі, ні осколки не долетять. А сам розумію, що якщо в машину потрапить міна, то не важливо, хто де сидить, бо всіх нас не буде на світі. Уявити тільки, що робилося в голові у цієї дитини! А що думали "кіборги", якщо надії на порятунок не було?! Чи боялися вони? Бог був на їхньому боці!

КАРТИНИ, З ЯКИХ ПАХНЕ ПОРОХОМ

12 жовтня, у п'ятницю, в Дубенському замку князів Острозьких урочисто відкрили виставку картин "Аеропорт" Олега Дробоцького, студента Львівської академії мистецтв. Спочатку благочинний Дубна зі священиками та капеланами відслужили літію в замковій капличці, а потім відвідувачів запросили до зали, де проводиться виставка. Саме в цій залі і пройшла презентація. Запросили поважних гостей, керівників Спілки ветеранів АТО та УДА Волинь на Дубенщині, дубенчан. На стінах - картини, по центру - фотографія Петра Полицяка. Поміж відвідувачів - "кіборги".
Картини ж намальовані на основі фоторепортажу військового кореспондента-фотографа Сергія Лойка "Донецький аеропорт". Монотонність чорно-білих кольорів картин переносять в той час, коли на донецькому летовищі йшли найзапекліші бої. Там, на картинах, здавалося б, оживають образи "кіборгів", які сидять на вежі, патрулюють територію, ведуть бій з ворожим танком чи дістають побратимів з-під бетонних завалів. Мінімалізація деталей на зображеннях допомагає зосередитися на психо-емоційному стані того, що зображено. Перекошені обличчя військових на картинах на перший погляд здаються неточністю кисті митця, і лише при­дивившись, розумієш - такий художній спосіб зображення використано спеціально для того, аби показати сум'яття свідомості "кіборгів". Не лише лиця, а й душі втрачали людську подобу. Людина там вижити не могла...
Виставка картин пробуде в Дубні ще до середини листопада, тож кожен бажаючий може відвідати її в будь-який день.

ПРОРИВАВСЯ ТАНК, ПОТІМ - ТИША...

До слова, Валентина Сіньковська та Тетяна Талавера - жінки-волонтерки, які з перших днів підтримували та підтримують військових. Тетяна Талавера весь час була на зв'язку з чоловіками, поки ті були в оточенні. Зазвичай, жінка не роз­повідає, що чула по той бік телефону. Та тепер вона відважилася поділитися тим сокровенним, від спогадів про яке стигне кров та течуть сльози.
- Донецький аеропорт - це наш біль і наша гордість. Пам'ятаю, як хлопців відправили, як голова сивіла від того, як їх підтримати. Ми збирали гумові чоботи, аби допомогти їм порятуватися від холоду. І тепер у фільмі "Кіборги" є момент про те, як солдат ходить і запитує, кому який розмір, здається, що то списано з нашої історії. Наш побратим "Білорус" так же ходив між рядами і питав, записував... Волонтерка Оксана принесла пляшку "Шампанського" і всунула в халяву одного чобота, бо ж Новий рік, їм потрібно хоч якесь відчуття свята... Докладали смаколики... А хлопці, коли отримали посилку перше що сказали: "Слава Дубно! Слава Україні! Путін..!" Досі один з наших побратимів знаходиться в полоні. Його тримають за те, що на голові мав козацький чуб, а на грудях - татуювання герба. За нього ведуться запеклі бої, та віддавати його не хочуть. І дивлячись, яким він став за чотири роки в полоні, стає страшно. І водночас він досі не зламався! - розповідає Тетяна Борисівна.
- Холод, стояли люті морози, набоїв не вис­тачало. Не було що пити - пили конденсат з труб. Та яка вражаюча була сила духу! Ми тут на місці старалися знайти все, що можна, шукали слова підтримки. Коли наші Володимир і Діма виходили на зв'язок, чула гупання. Питаю що то. Хлопці кажуть - під нами сепари, танком прориваються. І зв'язок переривався, - пригадує волонтерка. - Для мене це було... Цілу ніч не спала, чекала. Давала собі слово - скільки є моєї енергії - всю віддам, та не відпущу! Виживуть, повернуться. Родичі теле­фонують, плачучи: "Таню, їх немає в живих!". А мені хотілося кричати: «Де ваша віра? Де ваша молитва?! Вони живі, мусять жити!» Пам'ятаю, коли через трішки вони вийшли з аеропорту, перете­лефо­нували, не було меж радості. Діма "Білорус" розказує, як погано, як відмивали кров з себе, виливали її з чобіт. Хотіли піти відпочити, а їх, які витримали мороз, нелюдські умови, стомлених, хотіли відправити назад. "Ми під білим прапором заходили в аеропорт! більшого приниження для нас як чоловіків, як військових немає!" - так казали хлопці. А я не можу вкласти в голову думку, що то не їхнє приниження - то приниження генералів! І так вся Україна вважає! Зайти дозволили, а вийти - нікому. І відчуття, що порятувати ми не можемо - цей біль в серці назавжди.
У кожного, хто був на сході, є свій аеропорт. Який втримали, встояли. Ті, кого ми відспівали, живі. Вони борються у воїнстві Божім, вони Янголами там воюють, - закінчила свій виступ Тетяна Талавера.
На сцену покликали Володю, Дмитра та Павла - трьох "кіборгів", які вистояли. Їм вручили по­дарунки. Захисники гречно подякували, намагалися робити вигляд, що веселі, та в очах читався смуток...

ЖИВИМ НЕ ВИПУСТИТИ, ЗАКАТУВАТИ!

Він потрапив у полон. Стояв до останнього, тримався. Він - той, чия світлина в лічені дні облетіла увесь світ. Тоді ми не знали, що балаклав на обличчі невідомого на той час Воїна залишив відкритими очі Петра Полицяка, родом з Мли­нівщини, з села Борбин, аби була можливість у них подивитися. А потім його не стало...
Батьки слухали презентацію мовчки. Батько мужньо вдивлявся в картини, та не можна сказати з впевненістю, чи він їх бачив. В очах читалося, що його думки десь далеко. А мама... Мамине горе було помітне в кожній сивій волосині, яка ще зовсім недавно буяла барвами життя. Вони не промовили жодного слова, та ця мовчанка говорила більше, ніж тисячі слів. Як їм жилося в ці хвилини, поки на презентації інші оплакували смерть сина? Чи не різав батьків по-живому змонтований зі світлин Петра фільм про те, ким він був, як воював? Чи хотілося вкотре душити ридання, бачачи закривавлене тіло свого хлопчика, своєї кровинки, яке показували з екрану?
Петру було всього двадцять два роки. Там, на летовищі, його кликали "Чорним". Після служби у десантних військах, молодий юнак вирушив на заробітки до Києва, а там його й знайшли представники Плосківської сільської ради Ду­бенського району - саме в цьому місці хлопчина був приписаним.
11 серпня 2014-го року Петро вирушив на полігон до Яворова... 19 жовтня - це дата коли Петро Полицяк, поїхав у зону АТО. Перед відправкою заїхав до дому, побачився з рідними. Та не знав, що то зустріч востаннє.
Воював Петро у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді. Побратими розповідають, що "Чорний" сотворив воістину нелюдський подвиг, коли разом зі своїм другом Іваном півтора кілометра виносили пораненого побратима Ігоря Римаря, беззбройні, під прицілом терористів. 12 січня 2015-го року, тоді, коли хлопців виводили з оточення, для Петра "Чорного" було місце в БТР-і. Та він не поїхав. Хлопець був пораненим у руку та вирішив, що натомість виїхати в останній машині повинен по­братим Олександр, у якого двоє дітей та очікувалося третє. Та й побратим Володимир Бузенко з переломаними ногами потребував допомоги. А потім...
Того дня він востаннє вийшов на зв'язок з рідними. А потім катування. Його спіймали сепари та катували. Били, поки душа не відлетіла в рай. Лице опізнати тяжко - симпатичне обличчя молодого чоловіка понівечине кастетом...
Його знайшла група волонтерів серед тіл за­гиблих героїв, яких вивезли в дніпропетровський морг. Упізнали за годинником діда, якого взяв з собою під час корткострокової відпустки, а за родимкою на щоці не могли - лице понівечене ж... Вже потім стало відомо, що сепаратисти знайшли Петра під завалами плит в аеропорту, катували у Дебальцево. Навіть везли напівживого на обмін, та щось зірвалося і його вернули назад в катівню. Залишається лише здогадуватися, що довелося пережити захисникові перед тим, як зустрітися з Богом...
Нагороди, повага, подяки... Чи коли-небудь перекриють вони силу тієї пожертви, яку дали вони - молоді хлопці-кіборги? Вони пожертвували собою, а чи можемо ми це оцінити? Чи можемо ми зрозуміти батьків, братів і сестер, дітей, дружин, які віддали війні найдорожче? Чи часто ми прикладаємо руку до грудей, бачачи військових, замість тисячі слів подяк? Довго ятритиме рана на тілі України під іменем "АД-242"?

Аліна ДУБОВСЬКА.

Додати коментар


Захисний код
Оновити