ПРО ЩО РОЗПОВІВ ПЛЕМІННИК БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ

.. Опубліковано в Життя.

У ці вихідні у Костополі пройшов черговий військовий вишкіл. Медична підготовка, володіння зброєю, навчання майстерності рукопашного бою - невеличкий список того, чому вчилися, що пригадували. Більшість присутніх - ветерани-добровольці війни. З нотатками із місця події наш кореспондент.

ПОЇХАЛИ ДУБЕНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ

Хоча бойові дії, здавалося б, далеко від нашої місцевості, та Дубенщина ніколи не залишалася осторонь від війни. Наш край породив багато атовців. Когось із них, на жаль, прийняла в свої обійми наша свята земля... Тим не менше, події, описані сьогодні, про інше. Ті, хто залишився, цими вихідними вирушили до Костополя. Там на базі школи пройшов військовий вишкіл. Та не лише добровольці УДА "Волинь" приїхали аби пригадати військові навички та поділитися ними з під­рос­таючим поколінням. Понад сотня бойових побратимів з «Айдару», «Правого сектору» та інших добровольчих батальйонів, підрозділів та організацій з Рівного, Житомира, Києва, Тернополя та, навіть, аж із Миколаєва, завітали до Костополя. Були й військовослужбовці ЗСУ.
І чоловіки, і жінки, і діти, які навчаються в вище згаданій школі та обожнюють свою країну, разом, пліч-о-пліч вишикувалися на відкритті вишколу. На війні немає статевої різниці. Війна однаково не шкодує ні дорослих, ні дітей. Там, під свистом куль та вибухами снарядів усі рівні. Тож і навчатися потрібно нарівні. Дурепа-куля нікого не пошкодує, поблажок не дасть. Як і годиться, відкриття розпочалося зі слів "Слава Україні!". Ці слова стали офіційним привітанням української армії. Потім, привітальне слово бойових офіцерів, серед яких - легендарний командир батальйону друг Тихий. Далі - молитва, очолювана капеланом о. Андрієм. Воїни посвятили українські державні та національні стяги, аби під тими знаменами легко воювалося. Один зі стягів потім щільно заповниться підписами тих, хто побував у пеклі України - на Сході...

З АВТОМАТОМ ТА БІЛЯ ВОГНИЩА

Школа примітна тим, що має у своїх нетрах (в підвалі) тир. З метою безпеки бойову зброю до рук ніхто не брав. Тож, від гріха подалі, повправлятися у влучності як досвідченим військовим, так і но­вобранцям, і школярам запропонували пневматичні рушниці та пістолети. Але й без справжніх автоматів Калашникова не обійшлося - їх хто вчився, а хто вчив розбирати та складати. Щодо дорослих, то все зрозуміло - життя навчило. Але діти... Хлопчики, віком від десяти до п'ятнадцяти років, професійно та майстерно розкладали та складали те, що більшість із нас, мирного населення, ніколи не бачили. Сумно та боляче від розуміння, що цим юним, чистим душам доводиться тримати в руках зброю. Боляче, що діти рано стають дорослими.
- Я тут, бо війна - не іграшка. Може, мені ніколи не згодиться вміння вправлятися з автоматом чи влучно стріляти... Але я повинен бути готовим, коли прийде війна, бо хто захищатиме мене, моїх рідних, як не я? - дорослий погляд восьмикасника Сашка, здавалося б, спопеляє.
Пізніше - відчеканювали вміння рукопашного бою. Ніби й намагалися не завдавати одне одному болю, та без поранень не обійшлося.
- На війні ще й не таке трапляється, - поділився 22-річний друг "Ніжний" з Миколаєва, який так відпрацьовував удари, що аж поранив руку. Хлопець вже встиг побувати на Сході в лавах ЗСУ. - В навчанні тяжко, та в бою легко. Краще тут стати трьохсотим (сміється), ніж там.
Усіх прибулих поділили на команди. Поки одні носили бронежилети чи вправлялися у стрільбі через оптичний приціл, кидали страйк­больні гранати, інші пригадували, як надавати медичну допомогу собі та побратимам. Виявляється, допо­могти пораненому не так просто, як це показують у голлівудських бо­йовиках. Відчеканити необхідно кожен рух, знати нюанси накладання джгутів тощо. Навіть у медичних навичках є своя тактика поведінки. До того ж, все потрібно робити швидше, ніж максимально швидко. Права на помилки немає.
Таке ж і на заняттях з тактики ведення бою. З кожною командою працювали досвідчені інструктори-волонтери, яким довелося засто­совувати свої навички не тільки в теорії, а й на війні.
Та війна війною, а обід за роз­кладом. Як же без балачок біля багаття, на якому готується смачна військова каша. Така ж, як і на війні, за тим же рецептом. А там вже й розмови про життя, спогади, плани на майбутнє...

КОГО КУЛІ НЕ БЕРУТЬ

Кожен з присутніх на вишколі - особистість. Неперевершена, неповторна. Проте, тут були присутні ті, про кого ходять легенди. Одним із них став воїн, побратим, друг "Характерник" з Тернополя. За паспортом він - Олександр. Та вже сам не пам'ятає, коли його так називали.
Характерник до війни був священиком. Не православним, а протестантом. Таких в народі звуть «просвітерами». На війну пішов капеланом, бо війну за душі ще ніхто не відміняв. Побратими діляться спогадами: як би тяжко не було в бою, та кілька слів «Характерника», і світ білішим стає...
- Я два роки пробув на війні капеланом, – «Характерник» пригадує, гріючи руки об склянку гарячого чаю. Його погляд пронизує та голубить одночасно, від голосу, справді, стає спокійно та затишно. - Потім зрозумів, що я не маю права чистити картоплю, коли інші чистять автомати. Я не полишив духовності, Бог для мене і досі на першому місці. Тільки справа тепер інша.
Ми говорили з «Характерником» довго. Говорили про Бога, про війну, про смерть... Здавалося, у нього на всі питання є відповіді. Каже - черпає їх з Біблії.
- Звідки ж такий позивний "Характерник"? - питаю. - Так колись козаків звали, які вміли туману наганяти, кулі ворожі зупиняти...
- Так хлопці назвали, так і залишилося, - відповідає та замовкає.
Вже пізніше його побратими шепотом розказали - Характерника кулі не беруть. Скільки разів було, що поряд свистіли та, наче, оминали його. Може й справді козаки-характерники не перевелися ще?
Поміж вояків виднілася фігура друга "Діда". Старший віком, один з організаторів вишколу, він виявився племінником Тараса Бульби-Боровця. Того самого легендарного борця-націоналіста.
- Друже "Дід", Ви пам'ятаєте його? Вас не переслідує відомість родича?
- Перш за все, я також Бульба-Боровець, але дядька майже не пам'ятаю. Він мені двоюрідний по батькові. В п'ятдесятих роках, так трапилося, він виїхав до Сполучених Штатів. Там і спочив вічним сном. Я тоді маленьким дуже був, тож і вивчити його як слід не зміг. Тільки загальні обриси. Він там, в Нью-Джерсі і похований. Дітей, на жаль, у нього не було, бо дружину викрали та закатували, а дядько так і залишився їй вірним до скону. Тепер вже мій онук періодично їздить до нього на могилу провідувати... А я? Я не турбуюся, що дядько відомий, а я не такий. Мене такі думки ніколи навіть не відвідували. Життя йде своєю чергою і кожен має ту долю, яка написана ще до народження.
- А Ви були на могилі свого легендарного родича? - обережно питаю.
- Та ні. В Березнівському районі в селі Бистричі, звідки дядько і я родом, є пам'ятник Тарасові Бульбі-Боровцю. Туди ходжу, квіти ношу. Знаю те місце, де його хата стояла. Її на жаль вже немає, але я раз у раз заходжу туди. Стану на коліна, помолюся...
Військові з АТО та ООС - це не просто солдати. Це велика родина зі своєю культурою, зі своїми звичками. Її формують особистості з усієї держави, гартують вишколи, шліфують бої... І хоча це сумно, що нам, українцям, доводиться поповняти лави захисників Вітчизни, та тішить, що хоча б так ми зрозуміли, що означає єднання!

Аліна ДУБОВСЬКА.

Додати коментар


Захисний код
Оновити