«ЗАТЕ В КАЗАРМІ Є ПАРКЕТ…»

.. Опубліковано в Життя.

Посадовці неодноразово розповідають, буцімто дбають про армію, забезпечують всім необхідним. Насправді у військових частинах солдат-контрактників годують лише раз або двічі на добу в будні дні, у вихідні взагалі не харчують. В казармах та в гуртожитках, що знаходяться на території частини, можна проживати безплатно, а гуртожитки за межами частин – платні.

«ПЕРЕВАГИ» ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ

До речі, нам оголосили, буцімто народні обранці 2018 року законодавчо заборонили жінкам проживати в казармах, якщо, звісно, для них не виділили окремої кімнати. В жіночих гуртожитках, що роз­ташовані на територіях частин, місць дуже мало. До речі, в безплатних гуртожитках заборонено жити одруженим, навіть якщо вони проживають без сім’ї. Таким чином більшість змушені або проживати в платних гуртожитках (оплачувати утримання при­міщень, комунальні послуги та заробітну плату персоналу), або знімати квартири. Звісно, відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовців повинні забезпечити безплатним житлом (навіть якщо вони проживають із сім’єю) чи виплатити їм компенсацію «за під­найом», цей пункт і в контрактах прописаний. Але хто цю компенсацію бачив?
Відповідно до статті 160 «Положення про про­ходження громадянами України військової служби у Збройних силах України», коли направляють на навчання чи у відрядження, також повинні за­безпечити або коштами на дорогу, або безплатними проїзними документами, проте нічого подібного не було ні під час мобілізації, ні тепер немає. Це добре, якщо особа має посвідчення УБД, а якщо ні, то оплачує поїздку з власної кишені і не варто чекати якоїсь компенсації. В разі відмови від поїздки через брак коштів чи затримки в дорозі через відсутність квитків, особа ще й догану отримає. Зате народним депутатам і поїздки, і проживання в надзвичайно дорогих готелях щедро оплачуються державним коштом. Бо ж вони не якісь там солдати, а ледь не небожителі.
Папір все стерпить, тож можна багато чого прописати в законодавстві і не виконувати, наприклад, відповідно до ч. 4 статті 10 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» - 5-денний робочий тиждень для солдат-контрактників, хоч насправді по суботах до обіду – господарський день (прибирання території), і у статті 180 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України» додаткову (окрім щорічної основної) відпустку «за виконання обо­в’язків військової служби, які пов’язані з нервово-емоційними та інтелектуальними на­ван­таженнями, або здійснюються… в умовах підвищеного ризику для життя і здоров’я» (в зоні АТО-ООС не такі умови?), проте ніяких «додаткових» відпусток немає, ще прописано, що при підписанні першого контракту (якщо особа проживає за 200 км від місця служби і далі) частинною виплачується «підйомна грошова допомога» (10 тисяч гривень), я вже рік про­слу­жила, проте і досі не отримала «підйомних». Упродовж чотирьох місяців навіть не можу добитися, аби повернули дві тисячі гривень (частину доплати за перебування на першій лінії в зоні АТО-ООС, тобто на «нульовці») за червень 2018 року. Хіба народні депутати цікавляться, чи не порушуються права військовослужбовців з їхніх округів? А, можливо, проблеми військових хвилюють працівників військкоматів чи керівників так званих ветеранських організацій? Особисто я нічого подібного не по­мічаю.
З такої «чудової» армії масово звільняються після закінчення терміну контракту, а бажаючих прийти у військо все менше і менше, людей катастрофічно не вистачає. Нещодавно зібрали військовослужбовців і пояснили, як солдати мають агітувати своїх зна­йомих. Один із офіцерів сказав: «Наша частина має переваги над іншими, оскільки збудована відносно недавно. В інших частинах проста підлога. Так, у нас є певні недоліки, зате в казармі є паркет. Тому пояснюйте, аби саме до нас йшли служити»…

«МОЖНА Й НА ВУЛИЦІ ПЕРЕНОЧУВАТИ, ЗАРАЗ НЕ ХОЛОДНО»

Майор Г., який упродовж квітня-травня 2018 року був ТВО командира батальйону (наразі перевівся служити до іншої військової частини), якось заявив: «Народні депутати прийняли закон про те, що жінкам заборонено жити в казармі. Тому на протязі двох-трьох днів всі жінки повинні взяти свої речі і покинути цю казарму. Знайдете за ці дні житло чи ні, - мене не хвилює».
Комендант безплатного жіночого гуртожитку по­яснила, що там місць немає, «втішила», що скоро буде ще один гуртожиток, можливо наступного року його збудують. Але ж пан майор сказав вже залишити казарму. Де маю жити до наступного року? Про­звучала відповідь: «Мене це не хвилює».
Квартиру теж не вдалося знайти, адже Яворів - місто невеличке, а військових є чимало. Готелі там занадто дорогі, заробітної плати солдата не вис­та­чить, аби в них проживати. Пощастило, що в плат­ному офіцерському гуртожитку були вільні місця. Для проживання в ньому потрібно зібрати довідки, а це займає певний час. Пан майор лютував: «Ще довго маю чекати, аби всі жінки переселилися?». Пояс­нення слухати не хотів. Я поцікавилась: «Де маю ночувати, якщо упродовж відведеного терміну не зберу необхідні довідки – на лавочці біля казарми, на зупинці чи на автовокзалі бомжувати?». Заявив мені: «Забагато тексту. Від Вас надто багато шуму – Ви поганий солдат. Ночуйте, де хочете. Можна й на вулиці переночувати, зараз не холодно». На щастя, довідки видали у прискореному режимі, тож на вулиці ночувати не довелося. Проживання в офіцерському гуртожитку, в порівнянні з казармою, досить комфортне. Хоч і не дешево обходиться, зате є можливість щодня приймати душ та нормально відпочивати.
Через кілька днів майор Г. призначив добовий наряд до штабу тилу. Мене – черговою штабу, а двох хлопців з нашого батальйону – посильними. Він заступав у наряд черговим частини. Сказав: «Ви всі троє мене дістали, навіть якщо дихнете не так, то будете мати по догані. Ще ніколи не мали догани в послужному списку? То будете мати!». Ввечері хлопці-посильні на 5 хвилин раніше опустили прапор (годинник невірно показував), а я, оскільки була черговою штабу, відповідала за них. Як і обіцяв, всім трьом «вліпив» по догані.
Черговий штабу повинен розписуватися в журналі «Про прийняття та здачу чергування в штабі тилу», а Г. цього вчасно не зробив. Доки немає його підпису, добовий наряд не можна вважати прийнятим, а догану за цей наряд не можна вважати законною.
Вранці (наступного дня) я нагадала майору про підпис. Він не вперше заступав черговим частини, тож мав би вже пам’ятати свої обов’язки. Брудно вилаявшись, він поставив підпис і заявив, що догану не відміняє, хоч чергування прийнятим можна вважати, як я вже вище вказувала, лише з того часу, коли поставлено його підпис. Не потрібно було взагалі нагадувати про журнал, тоді догана була б у нього, а не в нас.
Майор розпорядився, щоб інші військово­службовці роздрукували догану, проте ніхто не захотів цього робити, тож через дві доби змушений був сам сісти за комп’ютер.
Через догану з заробітної плати відрахували з кожного по 400 (чотириста) гривень. А ось за те, що недоплачують тисячі за перебування на передовій – ніхто догани не отримує. Навіть важко добитися, аби військова частина повернула не­доплачене. Ось така вона, армійська «справед­ливість» та «демократія».
Слід зауважити, що майор Г. був не найгіршим черговим частини, він любив «поганяти» строковиків, так би мовити, продемонструвати владу та показати, хто господар. Проте наряд контрактників не дуже принижував. «Найвеселіше» нарядам було, коли черговим частини заступав пан Б. (теж майор), при ньому «на горіхи» діставалося як строковикам, так і контрактникам: «Один солдат марширував не в ногу, я це помітив. Всім сісти-встати, сісти-встати… Тепер ще раз промаршируйте. Я помітив, що один із вас посміхнувся. Що, дуже весело? Побігати захотіли? Навколо плацу - бігом марш!»…

ПРИНЦИП КОЛЕКТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Товариш та соратник Сталіна Антон Макаренко у своїй практиці «в’язничної педагогіки» застосовував «принцип колективної відповідальності», що був розроблений Гунь Сун Яном (правителем китайської провінції Шан і відомим за псевдонімом Шан Ян). Шан Ян розробляв надзвичайно жорстокі закони і залишився в історії як один із найбільших людино­ненависників.
Під час Першої світової і так званої «громадян­ської» воєн з’явилося багато безпритульних дітей-сиріт, які були хворі, брудні, обідрані, голодні, аби хоч якось вижити, вони об’єднувалися в банди. Відповідно до офіційних джерел, їх кількість сягала семи мільйонів. Ленін вважав, що вони стали «загрозою національній безпеці» і в 1920 році доручив Феліксу Дзержинському вирішити цю проблему. Були створені дитячі колонії, очолювані співробітниками ЧК, що зарекомендували себе як «віддані борці». Надія Крупська у своїх працях згадувала, що загальна цифра «вихованців» становила 200 тисяч (по всій державі). Куди зникли 6 мільйонів 800 тисяч, Надія Костянтинівна скромно промовчала. За наказом Дзержинського всіх, кому не вистачило місць у колоніях, - розстріляли.
Одну із таких колоній (імені Горького) очолив чекіст Макаренко, свою працю «Педагогічна поема» написав у 1925 році, вихованців називав «ма­лолітніми злочинцями», працював за принципом «ламання через коліно» - заохочував доноси та підлабузництво, вводив «команду улюбленців» у «демократичний склад управління», за провину однієї особи карав частину колективу. За найменшу непокору чи невиконання норми виробництва (а норми були такими, що не кожен дорослий подужає) – карцер від десяти діб, такі ж карцери пізніше застосовувалися в сталінських таборах. Ізгоєм ставав кожен, хто чимось не сподобався, таких пізніше «виховував» покараний колектив. В колонії було дуже багато втеч (втікачів відловлювали та повертали назад чекісти) та самогубств. Відповідно до теорії «великого педагога», не повинно існувати таких понять, як інтереси однієї особи, існують лише «інтереси колективу», що не враховують таких потреб як харчування, лікування, одяг тощо. В чому саме полягають «інтереси колективу» - вирішує верхівка (тобто, партійні бонзи – прим. авт.). Саме Макаренко педагогічно обґрунтував та виправдав терор та сталінські табори, назвавши це «найбільшим ступенем гуманізму», оскільки, на його думку, «це дає можливість ворогам захиститися від покарання оточуючими та усвідомити свої помилки», подібні виправдання для створення таборів у своїх працях вказували Пауль Йозеф Геббельс та Генріх Гімлер. Навіть розстріл в СРСР називався «найвищим ступенем соціального захисту».
У своїх теоріях Антон Семенович спирався на праці таких вчених як Павлов, Сєченов та Бехтєрев, він люто ненавидів все, що було пов’язане з українською культурою, самобутністю, мовляв, існує лише «велика російська» тощо. Незважаючи на культ Макаренка, його ідеї різко критикував справді істинний педагог – Василь Сухомлинський. Василь Олександрович був повною протилежністю, оскільки робив все можливе, аби не було ізгоїв, а Макаренко їх штучно створював.
27 років тому Україна оголосила про неза­лежність, проте в армії досі популяризують «принцип колективної відповідальності», а у світлицях висять стенди, де описане «героїчне минуле» військових частин, - боротьбу за владу більшовиків, участь у загарбницькій війні з Фінляндією тощо. Таке минуле не осуджується, ним у частинах пишаються. Хоч, по правді сказати, єдине, чим може пишатися українське військо часів СРСР, - це участь у Другій світовій війні, та й то далеко не всім, що відбувалося під час тієї війни. Тож чи не настала пора відійти від «радянських ідеологій» та розпочати будівництво української національної армії?..

Олена КУРІШКО.

Додати коментар


Захисний код
Оновити