ЧОМУ ВІЙСЬКОВІ МАСОВО РОЗБІГАЮТЬСЯ?

.. Опубліковано в Життя.

За кілька місяців розпочнеться передвиборна кампанія – спочатку відбудуться президентські вибори, а слідом за ними – і парламентські. На телеканалах все частіше з’являються «балакучі голови», що вихваляють себе і свою партію та критикують опонентів. Комусь подобається опозиція, іншим – провладна більшість, задля того, аби справити враження на певний електорат «слуги народу» і конфліктувати між собою можуть, і навіть злегка почубитися, а після «шоу» разом сідають в буфеті Верховної ради, їдять ікру, попивають віскі та задоволено обговорюють, що вийшли непогані кадри, «лузери» купилися і партійні бонзи будуть задоволені.


ВСІХ ГРОШЕЙ НЕ ЗАРОБИШ…

Одна із улюблених тем для піару – армія та війна. Ось, мовляв, дбаємо, забезпечуємо всім необ­хідним. Схоже, що зброя до категорії «самого необхідного» не відноситься, тому що автомати, танки, БТРи, БМП та артилерія ЗСУ 60-70-х років випуску, є й більш давнє озброєння, так би мовити «раритетне». Наприклад, в нашій роті є ДШК, яке було виготовлене у 1947 році, ще за часів правління Сталіна. Ремонтують техніку військовослужбовці самотужки, бо від «дбайливих» небожителів допомоги не дочекаєшся. Звісно, в Україні є й новіші екземпляри, проте в армії їх не побачиш, а лише в Нацгвардії, яка надто далеко від передової, можна сказати, у глибокому тилу, а також на київських парадах тощо. Можна було б переплавити старе озброєння та виготовити нове, але ж треба розуміти, що владні мужі у нас дуже заклопотані – створюють нові офшори, розвивають бізнес, пропихають лобістські законопроекти, що допомагають державні грошики перекладати у свої кишені (а це не так просто, бо з опонентами потрібно домовитися, аби голосів вистачило, а потім ще й поділитися), а ще хоча б інколи демонструють імітацію боротьби з корупцією, хоч розумна людина і зрозуміє, що це не більше, ніж дешеве шоу. Тобто, зайняті більш важливими справами.
Майже 5 років триває війна, проте у нас досі немає заводів з виробництва та утилізації боє­припасів. Мовляв, у Луганську росіяни «віджали» патронний завод, немає коштів, щоб збудувати новий. Упродовж п’яти років виступають – треба збудувати, треба. Як кажуть в народі, говорили-балакали, сіли та й…
Складається враження, ніби забули, що до складу Укроборонпрому входить приблизно 130 військових підприємств, дві третини з яких досі не лише не розірвали контракти із Росією, але й укладають нові. Війну офіційно не хочуть визнавати, аби продаж новітньої зброї не вважався злочином? Якщо величезні кошти можна пропустити повз держбюджет і покласти в кишеню, то вже не до моралі?
Частину військових підприємств вивели з розряду стратегічно важливих. Їх мають намір ледь не за безцінь виставити на приватизацію? Наприклад, Південмаш у Дніпрі – унікальне підприємство, таких у світі лише чотири, навіть в Росії немає подібного, може виготовляти навіть космічну зброю, раніше виготовляло та постачало до Росії ракети «Сатана». Там можна, у тому числі, виготовити та утилізувати боєприпаси, а нам розповідають, що немає заводів. Є і їх чимало. Можливо, у владних мужів немає бажання робити державні замовлення, які необхідні ЗСУ? Натомість, підприємства, якими цікавиться Російська федерація, штучно довели до банкрутства та навісили борги, не дають замовлень, знецінили. Наші вороги за допомогою підставних осіб мають намір їх за безцінь придбати, складається враження, ніби вже про все домовлено. Ще й через ЗМІ можна розрекламувати, що подбали про трудовий колектив, знайшли інвесторів для заводів, навішати локшину, нібито зброю там більше не виготовлятимуть, а, наприклад, перейдуть на каструльки, вийде непоганий піар. Та й зароблене у кишені зайвим не буде…
Втім, окупанти отримують не лише все те, що прописано в контрактах. Блокада кордону з так званою «ордло» показала, що не лише з боку Росії, але й з України (теж під виглядом «гуманітарних») їздять вагони з нелегальною зброєю, про­дово­льством та залізобетоном для російських бліндажів (а наші бліндажі дерев’яні, при чому дерева хлопці самі рубають, солдат навіть дровами ніхто не забезпечить). До речі, нові вагони залишаються на окупованих територіях, а звідти повертають старі (тому й необхідно підвищити ціни на квитки, аби Укрзалізниця не стала збитковою?).
Чи випадково час від часу вибухають склади з боєприпасами? Ніхто не хоче таким чином «списати» крадіжки? Нам розповідають про літаючі дрони з вибухівками. А хіба важко поблизу складів поставити зенітки, які їх збиватимуть? Для владних мужів не важливо, що з часом військо взагалі може залишитися без боєприпасів? Можливо, не варто забувати, що всіх грошей все одно не заробиш, а, як прийде пора, на той світ нічого з собою не забереш?..

МІСЦЕВІ ВОЛОНТЕРИ

У військових частинах медичні роти хоча б частково забезпечені медикаментами, а ось санітарам та санінструкторам з механізованих (тобто, бойових) рот необхідно займатися пошуками ліків. Під час третьої хвилі мобілізації можна було сподіватися на допомогу волонтерів. Чи варто й надалі очікувати хоча б на якусь підтримку з тилу?
Незадовго до виїзду в АТО я зателефонувала керівнику однієї із місцевих військових організацій, почула відповідь, що залучить наближених до нього осіб і нашій роті допоможуть. Я час від часу пере­дзвонювала, звучали якісь обіцянки, час минав, а справа так і не зрушила з місця. Втім, якось телефоном вдалося зв’язатися з колишнім вояком добровольчого батальйону Бен Ладеном – єдиним чоловіком, який перейнявся проблемами армії. Бен Ладен зателефонував до знайомого волонтера з Кременця, а той, в свою чергу, залучив знайомих, спільними зусиллями вони зібрали одну посилку, яку надіслали до Дубна.
На той час ми проходили навчання на Рів­ненському полігоні. Оскільки Дубенська ветеранська організація обіцяла все завезти мені на полігон, то Бен Ладен заніс посилку до них. Окрім того, працівники Дубенської ветаптеки передали в цю організацію для мене посилку з продуктами. Ящик з медикаментами (надісланий волонтером із Кременця) в організації перебрали, після чого він виявився наполовину порожнім, а письмового переліку медикаментів там не було. Окрім того, мені зателефонував чоловік, який назвався завучем одного з коледжів, повідомив, буцімто були зібрані ліки та гроші і все передано через Богдана Пет­ровича, який входить до цієї ветеранської організації.
Пізніше з’ясувалося, що ніяких посилок ор­ганізація везти не збирається, навіть якщо я заплачу їм за бензин. Справа затягувалася, але все ж таки вдалося забрати половину кременецького ящика з медикаментами та посилку з продуктами, передану мені з ветаптеки. Я поцікавилася, де поділися медикаменти та гроші, нібито зібрані в тому коледжі (звідти взагалі нічого не отримала), проте не почула відповіді на свої запитання. Спробувала телефоном зв’язатися з чоловіком, який назвався «завучем», проте він або не брав слухавки, або збивав дзвінки. Завезти передачі на Рівненський полігон погодився мій сусід, половину грошей на пальне дав Бен Ладен, а решту я сплатила.
Пізніше зверталася за волонтерською допо­мо­гою у міську раду та до райдержадміністрації, проте почула відмову. Телефонувала і до волонтерів, що постійно піаряться через місцеві ЗМІ, спершу звучали якісь обіцянки, проте в кінцевому результаті також відмовили.
Коли я була на передовій поблизу села Пів­ден­ного (Торецький район), що знаходиться під Горлівкою, моя мама зібрала для нашої роти посилку (напередодні Святої Трійці в газетах надрукували, буцімто дубенчани поїдуть на фронт), хотіла її пе­редати через місцевих волонтерів, але вони ка­тегорично відмовилися до нас їхати, мама навіть за пальне готова була заплатити, проте знову почула тверде «ні». Мене це не дивує, адже упродовж травня-червня Північне, Південне та Ленінське росіяни дуже інтенсивно обстрілювали, інколи ледь не цілодобово. Одна справа в газетах написати про вибухи, які волонтери буцімто почули (а почути вибухи важкої артилерії можна за кілька десятків кілометрів, навіть перебуваючи на другій лінії). Та про свою «сміливість» можна розповідати, і зовсім інше – заїхати на бойову позицію, що знаходиться за кілька десятків метрів від російської 10-ї механізованої бригади, розвідувального батальйону (а російські ДРГ часто намагалися проникнути в український тил) та чеченців-кадировців, які називають себе «сомалі». До речі, ці три російські військові частини воювали з кіборгами за Донецький аеропорт.
Мама пояснювала, що передачу я сама не їстиму, а разом з солдатами з нашої позиції. Невже наші хлопці, що відбивали ворожі напади, не гідні того, аби місцеві волонтери доставили їм мамину посилку? Виявилося, що ні.
Медикаменти для армії я купувала за власний кошт, в цілому витратила майже 10 тисяч. До ду­бенчан більше ніколи не звернусь за волонтерською допомогою, надіятись можу лише на себе…

ЧИЇМ КОШТОМ БУДУЮТЬСЯ ВІЙСЬКОВІ ГУРТОЖИТКИ?

У травні 2018 року АТО перейменували на ООС, якщо до «зміни вивіски» податок на армію військовослужбовці сплачували лише із заробітних плат (доплата за перебування в зоні бойових дій виплачувалася в повному обсязі), то з травня – із доплат за перебування в зоні ООС стали вира­хо­вувати по 150 гривень. Очевидно, комусь із владних мужів цього видалося замало, тож під виглядом «плутанини зі списками» почали недоплачувати багатьом солдатам по кілька тисяч (частину доплат за перебування на «нульовці»). За всі виплати військовослужбовцям безпосередню відповідаль­ність несе Міністерство оборони (це прописано в контрактах). Тож чи не туди потрап­ляють недо­плачені солдатам кошти?
Дивним чином початок «недоплат» збігся у часі з початком будівництва нових військових гуртожитків. Гуртожитки будуються за межами військових частин. Отже, вони будуть платними? Наразі чимало солдат проживають у платних гуртожитках або знімають квартири, після закінчення будівництва - казарми обіцяють поступово закривати. Військових чоловіків позбавлять права безплатного проживання, як це вже в деяких частинах зробили з жінками? До речі, будівництво йде в надто прискореному темпі. Це пов’язано з наближенням виборів? Хтось бажає гарно пропіаритися? А якою буде якість?
Наразі заробітна плата солдат становить від 7-ми до 8-ми тисяч (в залежності від посади). Після Нового року її обіцяють підвищити до 10-ти. Але ж і ціни на комунальні послуги зростуть, отже збільшиться плата за військові гуртожитки.
В нашій частині контрактників годують в будні дні один раз на добу, а у вихідні – взагалі не харчують. Передбачена велика інфляція, ціни на продукти зростуть. Плюс солдату ще й додому треба вислати грошей, аби родина могла сплачувати за комуналку та прохарчуватися. Я вже не кажу про ремонт техніки за власний кошт чи закупівлю медикаментів. Тож чи можна взагалі говорити про якусь турботу владних небожителів?

СЕРЖАНТ, ЯКИЙ БУВ ПОРАНЕНИЙ, ДОСІ НЕ МАЄ ПОСВІДЧЕННЯ УБД

Хтось може зауважити, що кадрові військові, які прослужили 25 років (незалежно від того – пе­ребували в АТО чи ні), мають право на достроковий вихід на пенсію «За вислугу років», коли їм виповниться 50. Але ж, відповідно до нової Пенсійної реформи, тепер з кожним роком збільшуватиметься необхідний для такої пенсії мінімальний страховий стаж, 2028 року він становитиме 35 років, тож і на дострокову пенсію через 10 років зможуть піти лише як виповниться 60, невідомо чи й надалі не збільшуватиметься мінімальний страховий стаж та пенсійний вік.
В одному із попередніх номерів «Скрині» я писала про те, що оскільки «слуги народу» змінили форму довідки для зарахування стажу періоду перебування особи в АТО як «один до трьох» (раніше підходили такі ж довідки, як на пільгу учасника бойових дій) – тепер неможливо зарахувати цей стаж як «рік за три» (бо яка має бути нова форма довідки ніхто не знає, тож і не видасть її), а оскільки період перебування в армії під час мобілізації не вносять до реєстру, то, відповідно до нової Пенсійної реформи, взагалі не зараховують мобілізацію як страховий стаж (навіть як «один до одного»). Я, наприклад, так і не змогла добитися, щоб рік служби по мобілізації з вересня 2014-го по вересень 2015-го року мені зарахували як страховий стаж.
Звісно, якщо під час мобілізації воїн був ще десь (окрім армії) працевлаштований і упродовж служби не звільнявся, а працедавець продовжував сплачувати податки до Пенсійного фонду (а таких одиниці), то стаж за один рік буде, власне, він би був, навіть якби громадянин пролежав на дивані, нікуди не їздив, але працедавець кожного місяця платив за нього внески.
Трапляються випадки, що хлопці служили із 2014 року, виїздили в АТО, проте дехто досі не має пільгового посвідчення. Пам’ятаю, як один сержант (він служив у сусідній з нами військовій частині), розповідав, що був поранений, лежав у шпиталі, нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня» (показував мені книжечку), але досі не має посвідчення та пільг учасника бойових дій. Ходять чутки, буцімто нардепи, урядовці та їхні синки, яких ніхто на війні не бачив, мають такі посвідчення…
Коли представники ЗМІ починають наголошувати, що переважна більшість українців не зможе заробити 35-річний страховий стаж, оскільки до цього стажу не врахують певний період трудової діяльності, то владні мужі полюбляють хизуватися, виставляючи себе як взірець для наслідування, що ось я дуже великий стаж маю, мої родичі мають, а не за­роб­ляють страховий стаж лише лежні.
Хлопці, які були мобілізовані та пройшли Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве, інші «гарячі точки» офіційно не визнаної війни, вояки, що взимку жахливо мерзли, а влітку потерпали від спеки, бійці, що мокли під час дощів, ходили по коліна в болоті, вичерпували воду з бліндажів, які протікають, на думку посадовців, всі вони - лежні? Інакше як зрозуміти те, посадовці не подбали, аби період служби по мобілізації внесли до страхового реєстру Пенсійного фонду? І це при тому, що військові частини сплачували за них страхові внески.

ЧОМУ МОВЧИТЬ СВІТОВА СПІЛЬНОТА?

Нагадаю, що воїнам-афганцям, які не захищали свою державу, а відстоювали імперські амбіції радянських партійних бонзів, період служби зараховують як «один до трьох», на відміну від «атовців», вони мають право на достроковий вихід на пенсію.
Але особливо шановані владою у нас колишні працівники КГБ, НКВД, МГБ, СМЕРШу тощо. У них просто захмарні пільгові пенсії, а за кожен орден чи медаль «За відвагу» мають ще й додаткову доплату від держави «За особливі заслуги перед Україною», а після смерті ці пільги, пенсії та доплати переходять їхнім родинам. Для владних мужів зовсім не важливо, що НКВД та МГБ знищували повстанців та їхні родини, а «яструбки» під виглядом УПА творили криваві злочини проти мирного населення, не береться до уваги все, що СМЕРШ творив на окупо­ваних СРСР державах, не враховуються переслі­дування інакодумців працівниками КГБ та знищення цвіту української нації, серед яких Василь Симоненко, Василь Стус та Володимир Івасюк. Криваві кати, у яких руки по лікті в крові, досі в пошані. Їх не те, що не притягують до від­по­ві­дальності, але навіть не позбавляють захмарних пенсій та пільг. Це бачить світова спільнота, але чомусь мовчить. Виникає запитання: чи існують так звані «європейські цін­ності»?..
Я взагалі не розумію, про яку повагу до укра­їнської армії можуть говорити провладні мужі. А якщо вже розпочинати якісь зміни, то в першу чергу не зарплати потрібно піднімати, а змінити ставлення до солдат. Інакше військові й надалі масово роз­бігатимуться, як тільки закінчуватиметься термін їхнього контракту…

Олена КУРІШКО.

Додати коментар


Захисний код
Оновити