"КОЛИ ЗІЙДЕ СНІГ, ТО В ЛІСІ МОЖНА БУДЕ ЗНАЙТИ СТІЛЬКИ Ж ВБИТИХ, ЯК ГРИБІВ..."

.. Опубліковано в Життя.

Роки летять, їх не зупиниш ні на мить, але пам’ять знову і знову повертає на Київський Майдан. Там назавжди залишилася частина нашої душі.
Приблизно 5 років тому відбулися перші розстріли – загинули Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник, було знайдене тіло одного із протестувальників – Юрія Вербицького. Тривали протистояння на вулиці Грушевського…

ЗАГИБЛИХ ПОХОВАЛИ БЕЗ ЕКСПЕРТИЗИ

Загиблим не було проведено медичних експертиз, лише медики Майдану зовнішньо оглянули. У більшості випадків по мітингувальниках тоді ще стріляли гумовими кулями, проте троє хлопців загинули від бойових. Можливо, хотіли посіяти паніку? Побачать загиблих і розбіжаться. Не тут-то було…
Загиблих поховали, ексгумації не проводили. Проте через деякий час нова влада демонструвала результати різних експертиз – то заявляли, що хлопці загинули від гумових куль, то погоджувалися, що від бойових і по них стріляли зверху, потім – нібито стріляли за кілька метрів від хлопців, мовляв, протестувальники самі одне одного відстрілювали. Далі - ще якісь нові результати. Я повторюю – без ексгумації і експертиз. Подібні маніпуляції можливі лише в тоталітарних державах…
Після невеличкої перерви я повернулася до Києва, це було 22-го січня. Навколо Майдану були величезні барикади з льоду, снігу, навіть з будівельного сміття. Барикади поливали водою, вони покривалися льодом, це нагадувало неприступну фортецю.
А на Грушевського було гаряче, цілодобово палили шини, чорний дим піднімався до покрівель багатоповерхівок. Найважче було тим, хто вкидав шини у вогонь, вони були чорними від кіптяви, яка довго не відмивалася. На горищах та поблизу стадіону «Динамо» знаходилися снайпери, ми знали – де саме вони сидять. Хлопці час від часу стріляли туди ракетницями. Чорний дим хоча б на деякий час затуляв видимість ворожим снайперам.
А вони стріляли по майданівцях гумовими кулями, інколи – по очах, чимало журналістів та протестувальників тоді втратили зір. Журналісти були в помаранчевих жилетах, вони виділялися, проте не зважали на небезпеку, зовсім молоденькі лізли в саме «пекло». Дехто із них спробував підійти до беркутні, аби взяти інтерв’ю, адже необхідно висвітлювати аргументи обох сторін, проте силовики їх жорстоко били.
Багатьох тоді поранили, дехто назавжди залишився інвалідом, дехто загинув через опік дихальних шляхів після застосування сльозогінного газу у величезних масштабах, дехто загинув через запалення легенів, оскільки у лютий мороз був облитий водою із брансбойтів тощо. По жодному із цих випадків не було проведено розслідування, хоча не важко виявити, який підрозділ перебував на Грушевського того чи іншого дня, у журналах було записано – хто і який наказ віддавав. Документи навмисне знищили, це підпадає під серйозну кримінальну відповідальність. Але ж, як кажуть у народі, крук круку око не виклює…

«СТРІЛЯЙ, БЕРКУТНЯ!»

Беркутівці часто кидали шумові гранати, які були начинені величезними гайками, цвяхами, болтами. А протестувальники, у відповідь, зробили кілька катапультів (на кшталт величезних рогаток) – двоє осіб тримали за ніжки, а третій натягував гумові лямки і «стріляв» камінням чи коктейлем Молотова. Дехто просто кидав каміння та коктейлі.
Серед нас було багато юнаків, яким не виповнилося й двадцяти. Вони були найбільш завзятими і тому по них найбільше стріляли. Хлопці були сміливими та відчайдушними, просто «заряджали» оточення своєю енергією.
Неподалік від вогнища стояли спалені автобуси та автомобілі, коли силовики із брансбойтів поливали водою – ми намагалися сховатися за обгорілими каркасами…
Пам’ятаю, як на знак протесту, що скалічено чимало людей, молоді юнаки роздягалися до пояса, вилазили на підвищення і кричали: «Стріляй, беркутня!» - і вони стріляли, на місце пораненого ставав інший…
Озброєні силовики боялися таких відчайдухів. Хлопці йдуть по Києву – з покрівлі стріляють снайпери. З палками біжать на горище, а беркутівці від них втікають – сильні, треновані, озброєні чоловіки втікали від худеньких хлопчаків…
Ми всі були у касках, масках, будівельних окулярах. Окуляри потіли від перепадів температури (неподалік – вогнище), проте надійно захищали, ні, не від пострілів, а від сльозогінного газу, маски були промочені якоюсь рідиною. Це дозволяло не задихатися та захищало від опіків дихальних шляхів, коли в черговий раз силовики пускали газ, то навколо так біліло, що нічого не було видно. Як тільки газ розвіювався, то з’являлися майданівські медики з молоком та лимонами – від отруєння.

ДЕ БУЛИ «НАЙКРУТІШІ»?..

Мене здивувало, що на передовій не побачила «парубіївців» та «ведмедівців» із самооборони. До перших розстрілів вони позиціонували себе найдужчими та найсміливішими, одягали військову форму, марширували, виходили на сцену Майдану і розповідали про свою міць – готові до останнього всіх захищати. Де ж вони всі? Запитала про це у хлопців. Відповіли, що «найкрутіші» знаходяться на другій, або й на третій лінії, подалі від небезпеки, категорично відмовляються йти на передову…
Дивно поводилися й ті, хто називав себе «афганською сотнею». Вони проживали у КМДА, вибирали найкращі харчі і відмовлялися ходити на барикади, взагалі від будь-яких зобов’язань, мовляв, ми нічого не будемо робити, але якщо почнеться щось серйозніше, - тоді наведемо лад. Незважаючи на заборону щодо вживання спиртних напоїв – більшість із них постійно були «під мухою».
Деякі чоловіки, які теж воювали в Афганістані, спочатку хотіли бути разом із тією «сотнею», проте швидко її покинули і приєдналися до звичайних протестувальників, мовляв, та «сотня» якась «мутна», незрозуміла. Забігаючи наперед, зауважу, що 18-20 лютого, коли розпочалися масові розстріли, – майже вся «сотня» накивала п’ятами, а тих кількох чоловіків, що залишилися, – на барикадах ніхто не бачив.
Коли розпочалася війна – дехто із «сотні» пішов воювати. Краще б вони вдома сиділи! У частинах, які знаходилися неподалік від них, називали цих горе-вояків «великим гемороєм» - п’ють і в сторону своїх стріляють…
Коли я захворіла і на певний час приїхала додому, почула по радіо розповідь одного із їхніх керівників про те, буцімто стоять між «Беркутом» і протестувальниками, всіх захищають, наводять лад. Повна нісенітниця…
Ця «сотня» навіть проводила перемовини з Януковичем «як нейтральна сторона». Про що домовлялися – невідомо, проте екс-президент несподівано почав по всій Україні нагороджувати представників афганських організацій, а ті, у свою чергу, брали нагороди з рук кривавого тирана…

«ПРИВІТ, ЛАСТІВКА!»

Дубенський намет, у якому раніше проживала, знесли, наші земляки перемістилися у намет «Рівненщина», Будинок профспілок та до Рівненської бойової сотні. Я приєдналася до сотні, там всі мали псевдоніми, моє псевдо – Ластівка. За роки вже й призабула цей позивний, проте у військовій частині почула: «Привіт, Ластівка!».
Обертаюся, стоїть сотник - Саша Чорний…
У підземних переходах збиралися «тітушки» - головорізи під керівництвом Чеботарьова, Жиліна, Крисіна та інших садюг-бандюганів. Вони виловлювали протестувальників, поодинці ходити за межами Майдану було небезпечно. Могли по-звірячому побити, могли викрасти, вивезти до лісу і жорстоко закатувати. Якщо йшов гурт майданівців – їх не зачіпали, лише скоса поглядали. Тітушок легко було розпізнати – міцної статури, як правило, у спортивному одязі.
Протестувальники відрізнялися від звичайних перехожих – від них сильно пахло димом, верхній одяг настільки пропах, що навіть через тиждень після приїзду додому відчувався.
Чимало людей безслідно зникло, ніхто не знав, що з ними трапилося, між собою ми говорили: «Коли зійде сніг, то в лісі можна буде знайти стільки ж вбитих, як грибів».
Не знайшли – злочинці після себе добре «прибрали»…
Рівненська бойова сотня розміщалася спочатку в Будинку архітектора, - пізніше в КМДА та у Народному домі. Ми разом ходили на барикади. Хлопці хвилювалися за мене, спочатку намагалися не пускати на передову: «Робитимеш нам бутерброди, як повернемося».
«І так встигну, коли разом прийдемо. Заборонити не можете, інакше – сама піду».
«Та ні, вже краще разом з нами».
На передовій Славко Чайка та Юрій Коханець були поряд зі мною, Славко казав: «Тримайся біля нас, у будь-який час може розпочатися наступ. Хвилюємося, щоб в полон до силовиків не потрапила. Як усвідомити, що єдину жінку із сотні не захистили? Як із таким відчуттям далі жити?».
Ми вистояли, витримали…

«ТУТ ЗНІМІТЬ БАРИКАДУ!»

У цей час владні мужі про щось домовлялися із Януковичем. Серед протестувальників вони вже втратили авторитет, але ще не розуміли цього.
На початку грудня, коли люди до них підходили, - відгороджувалися за допомогою охорони.
У січні так звані керівники ходили без охорони, на них ніхто не зважав, ніхто не підходив, ігнорували, нікому вони вже не були цікаві.
Вкінці січня четвірка так званих лідерів завітала на барикаду по вулиці Грушевського: «Переходьте всі на Майдан, тут зніміть барикаду, ми домовилися про перемир’я…».
Хлопці їх покрили триповерховими матами: «Ти хто такий, щоб мені вказувати? Та пішли ви всі четверо…».
«Лідерів» ніби вітром здуло…
Прибули вони на Майдан, вилазять на сцену: «Ми – перемогли, будемо контролювати уряд Януковича, нам запропонували посади… Ми домовилися, не буде більше жертв, в обласних центрах захоплюють адміністрації, то краще всім їхати додому…».
Їх освистали. Четвірка зрозуміла, - людей краще не злити: «Та ми ж як краще хотіли, якщо народ проти – будь-ласка, й далі можете стояти на Майдані»…
Не розійшовся народ, тож і посад не побачили. Вперше зрозуміли, що нічого не контролюють, проте продовжували бігати до Януковича на перемовини – здавали, зливали Майдан. Дорвавшись до влади, вони зрадили всі ідеали, за які боролися протестувальники…

Олена КУРІШКО.

Додати коментар


Захисний код
Оновити